До дня української писемності та мови з ініціативи Ради молодих науковців коледжу та студентського наукового товариства «Академія» 10 листопада відбулися літературні читання «Розстріляне Відродження»: покоління борців за Незалежність». Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас, Іван Багряний, Григорій Косинка, Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович, Михайло Драй-Хмара та багато інших, що були знищені фізично – страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Інтелектуальний цвіт нації, «лідери думок» (як би назвали їх наші сучасники), істинна еліта українського суспільства початку ХХ століття… так замало нами згадувані, а то і багатьма незвідані зовсім. Та чи маємо право ми, сьогоднішні, котрі знову, як і майже сторіччя тому (!), боремось за право називатися українцями, говорити і думати рідною мовою, – чи маємо моральне право забути, не згадувати чи не знати ці трагічні сторінки своєї історії?.. Радянська влада завжди, як і її послідовники, розглядала мову, літературу, мистецтво у цілому, як одну із ділянок культурного фронту. Спочатку були заборонені літературні товариства, згодом під невблаганним пресом терору опинилися науковці, освітяни, діячі сфери культури, священники. Чому? А тому, що у 20-30 роках ХХ століття українська мова була головною у всіх великих містах України. Саме через це кривава радянська машина знищувала українську інтелігенцію, а україномовному населенню нав’язувала комплекс меншовартості. На керівні посади в українських містах призначалися вихідці з Росії, кар’єрний ріст українців унеможливлювався, якщо вони не переходили на російську. «Попутник», «аполегет куркульства», «буржуазний націоналіст», «идеолог и путеводная звезда всей украинской антисоветской интеллиненции», «письменник-націоналіст з терористичними настроями у ставленні до вождів партії» – так таврували представників української інтелігенції. За Романом Іваничуком, пам’ять – це четвертий вимір. Завдяки їй події набувають особливої глибини, а простір – доданої вартості, акумулючи в собі моменти минулого. Ось і цей літературний вечір-реквієм дав можливість відкрити для себе четвертий вимір «Розстріляного Відродження». Згадали факти з життя письменників, зачитали поезію, уривки з прози, а право здійснити висновки лишили кожному – у кожного вони свої, пронизані пам’яттю свого роду. Бо ми – нація особистостей, не «гвинтиків машини». Тому і ПЕРЕМОЖЕМО!